Літо 2004 р.
 |
Пропоную Вам перший звіт про свою діяльність як президента за період від мого обрання на У Міжнародному конґресі у Чернівцях в серпні 2002 р. Цей огляд не ставить собі за мету вичерпно описати всі важливі події та ініціятиви в українознавстві за останні два роки. Маю надію, що організатори та учасники таких подій скористаються новими електронними можливостями, які надає ця веб-сторінка, щоб почати створення справді міжнародної спільноти вчених-українознавців.
Дозвольте почати з останньої події, після чого я продовжу свій звіт. Після тривалого обговорення питання про місце проведення VI Міжнародного конґресу МАУ і серйозного розгляду принаймні однієї альтернативної пропозиції, оргкомітет зупинився на Донецьку, як на місці конґресу в 2005 році. Я надіслав ректору Донецького державного університету, ґубернаторові Донецької області та прем'єр-міністрові України лист, в якому висловлювалося серйозне зацікавлення провести конґрес у цьому місті. У додаток я поінформував віце-прем'єра з гуманітарних питань Дмитра Табачника про це рішення і попрохав допомоги в організації наступної зустрічі. Як наслідок цього вперше в істрії МАУ прем'єр-міністр Віктор Янукович підписав декрет про зобов'язання надати підтримку конґресу 2005 р. ще за рік до його проведення і наказав Національній Академії Наук та Міністерству освіти виділити із їхніх бюджетів фонди (847550 гривень) на потреби конґресу. На попередніх конґресах питання про фінансування з боку уряду лишалося невирішеним до останньої хвилини, звичайно таке фінансування надходило за тиждень до церемонії відкриття.
Іншим кандидатом на місце проведення, який серйозно розглядався, було місто Чернігів, де ми знайшли гарячу підтримку з боку педагогічного університету, місцевих архівів та музеїв. Ми також брали під увагу те, що Чернігів має багату спадщину української історії та культури, яка могла б стати належним тлом для проведення конґресу. Чернігів також близько розташований до Білорусі та Росії, і ми сподівалися, що це дозволить більшій кількості наших колег-українознавців у цих країнах взяти участь у конґресі. Проте, на жаль, можливості прийняти в Чернігові зібрання маштабів звичайних конґресів МАУ виявилися дуже обмеженими (200-250 готелевих кімнат). Я зустрічався із заступником ґубернатора з гуманітарних питань, який запропонував МАУподумати про проведення кількох менших за розмірами і тематикою симпозіюмів і скористатися вказаними перевагами цього міста.
З іншого боку, Донецьк називався в числі кандидатів принаймні з часу конґресу в Одесі. Тоді його запропонував один із засновників МАУ і уродженець Донецька Іван Дзюба. Після з'їзду в Одесі підтримка цієї кандидатури зросла, і ми сподіваємося, що цей вибір виявиться успішним. У Донецьку є великий міжнародний аеропорт, більш ніж адекватні умови харчування та побуту і, в порівнянні з рештою України, загалом солідна фінансова база. Там також є сильний місцевий університет, який я відвідав щойно в червні 2004 р. із членами оргкомітету МАУ Франком Сисиним, Ярославом Грицаком, Мартою Богачевською-Хом'як та Олександром Петровським.
Унікальною перевагою Донецького університету є поєднання наукових досліджень із університетеським викладанням, яке відступає від моделі організації системи освіти Радянського Союзу, що практикувалася принаймні починаючи ще з 1930-х років. В додаток там також є україномовний ліцей, школа при університеті, що охоплює учнів від першого до випускного класів загальноосвітнього рівня, яких навчають університетські викладачі. Відносно новітня історія Донецька як міста і промислового реґіону цілком можливо може підказати нові теми для дискусій на конґресі: історія науки і техніки, роль міст у націєтворенні, робітничий клас, соціалізм й історія України. Звичайно неабияку складність у цьому представляє той факт, що більшість дорослого населення реґіону російськомовна, так само не простим завданням є рішучі зусилля, спрямовані на те, щоб створити модерну українську культуру на південному сході країни. Тому ми вітатимемо кожну ідею про новаторські підходи до розв'язання цих проблем, представлену конґресові.
Ідучи назустріч побажанням багатьох учасників, висловленим в офіційних і неофіційних резолюціях на адресу президії, а також організаторами самої зустрічі у Чернівцях, можна вже сьогодні казати про важливі зміни у організації наступного конґресу. (Ще у Чернівцях я зустрічався із моїми попередниками на посаді президента і обговорював загальні плани на майбутнє, в тім з: академіком Ярославом Ісаєвичем, директором Інституту імені І. Крип'якевича у Львові, академіком Миколою Жулинським, директором Інституту літератури імені Т. Шевченка, та професором катедри української літератури імені Д. Чижевського у Гарвардському університеті Григорієм Грабовичем. З тих пір члени президії вели між собою електронне листування.) Перша зміна – конґрес відбуватиметься не при кінці серпня, але при кінці червня – на початку липня. По-друге, ми плануємо три повних дні на роботу секційних засідань у додаток до багатої програми культурних заходів і лише по півдня на церемонії офіційного відкриття та закриття конґресу. По-третє, ми надіємося, що користуючись цією веб-сторінкою, ми зможемо сформувати процедуру подачі пропозицій про доповіді та секційні засідання на наступний конґрес. Маємо надію, що це ґарантуватиме безпрецендентний доступ для всіх вчених, відповідної кваліфікації – як молодих, так і старших, як місцевих, так і з-за кордону, а також дасть можливіть краще, ніж досі, впливати на якість дискусій.
Після конґресу МАУ в Чернівцях я повернувся до Колумбійського університету, у Нью-Йорку, і розпочав напружений і захоплюючий рік, заповнений викладанням, організацією конференцій та відрядженнями. Я отримав ласкаве запрошення від Наукового Товариства імені Т.Шевченка взяти участь разом із головою товаристава Ларисою Онишкевич, заступником голови Анною Процик та президентом Американської асоціяції україністів Мирославою Знаєнко в обговоренні підсумків конґресу у Чернівцях. Ми доповіли членам товариства, що не дивлячись на скорочений графік засідань та певну організаційну плутанину, наукові дискусії (особливо серед молодих українських вчених) провадилися на дуже високому рівні. Члени і провід товариства пообіцяли працювати у тісному контакті зі мною з метою піднести престиж українознавства як у Сполучених Штатах, так і у цілому світі, користуючись тим, що президент МАУ працює у Нью-Йорку в одному із провідних дослідницьких університетів.
Цілком у відповідності з метою піднести престиж українознавства, хоч і без прямого зв'язку із моїми зобов'язаннями президента МАУ, Колумбійський університет, Наукове Товариство імені Т.Шевченка та Фонд катедр українознавства оголосили восени 2002 р. нову велику ініціятиву збору коштів на підтримку і розвиток викладання української історії та культури. Перші датки до цього фонду вніс сам же Фонд катедр українознавства, незабаром вони були доповнені щедрими пожертвами Федеральної кредитової спілки «Самопоміч». До наших зусиль також долучилася Українська Вільна Академія Наук у США (УВАН). Я радий, що можу як президент МАУ засвідчити факт реального зростання українських студій у моєму університеті. Дякую Фондові катедр українознавства та українській громаді у США за їхню щедру підтримку протягом останніх двох років.
У листопаді 2002 р. десятки українознавців з Північної Америки і Європи взяли участь у щорічній конвенції Американської асоціяції сприяння славістичним дослідженням у Пітсбурзі, місті, що є традиційним осередком поселення українців. Я зустрівся із громадою та місцевими вченими, зацікавленими українською проблематикою на засіданні, що його спільно організували Канадський інститут українських студій та Американська асоціація українознавців.
У січні 2003 р., вперше після свого обрання, я їздив в Україну, у кількаденну подорож до Києва. Там я зустрічався із віце-президентом Національної Академії Наук України Іваном Курасом, знову ж таки із Григорієм Грабовичем (подорож якого перехрещувалася у часі із моєю) та з Миколою Жулинським. Серед тем обговорення були заходи, присвячені роковинам голодомору, в тім і парламентські слухання весною 2003 р. Планувалося провести кілька конференцій (в тім і восени 2003 р. у Нью-Йорку), що мало збігтися у часі із планованим представленням Україною для ухвалення Генеральної Асамблеї ООН резолюції про голод 1932-1933 рр., нові архівні публікації та інші заходи. В одній із своїх інших (але пов'язаних з МАУ) функцій я взяв участь у переговорах стосовно колекції мікрофільмів із Центрального державного архіву громадських організацій (ЦДАГО) про мікрофільмування першоджерел, які нараховують 135 бобін плівки з матеріалами про голод із цього архіву. Перед від'їздом з України до Москви, я цілий день провів з Ольгою Вікторовською (із мікрофільмів першодежерел), знайомлячись із Вінницьким обласним архівом, щоб визначити майбутні проєкти. У Москві я вперше виступив як президент Міжнародної асоціяції українознавців в Інституті слов'янознавства Російської академії наук секції східнослов'янських культур, яку очолює мій колеґа і приятель Лєонід Ґорізонтов. Крім вчених з Академії наук я також зустрічався із колеґами з Московського університету, де викладається українська мова. Доктор Ґорізонтов оголосив про вихід першого щорічника українських та білоруських досліджень як свідчення посилення зацікавлености Україною у Росії. Близько двадцяти п'яти вчених, присутніх на зустрічі, розповіли про свої дослідницькі зацікавлення і висловили прозиції про дальший розвиток українознавства.
У березні 2003 р. під час конференції на вшанування мого наукового дорадника Теренса Емонса я обговорив із трьома професорами університету питання про те, як зростає інтерес до українознавства у Стенфордському університеті. Крім визначного історика середньовіччя Ненсі Шілдз Колман, принаймні ще двоє інших істориків (Амір Вайнер, який навчався у Колумбійському університеті, та Стівен Зиперстін, у своїх навчальних курсах та публікаціях торкаються головних аспектів історії України), двоє політологів Майкл МакФол та Койт Блекер (які займаються питаннями демократизації і закордонними відносинами України) мають в цьому університеті значний вплив. Я лише можу побажати Стенфордському університету, як одному із закладів, де я навчався, якнайбільших успіхів у розбудові і поширенні на західному узбережжі США нашого проєкту українських досліджень.
У квітні Колумбійський університет приймав учасників щорічної конвенції Асоціяції дослідження національностей, ще однієї організації, яка приваблює велику кількість вчених-українознавців з усього світу. З огляду на це Американська асоціяція українознавців проводить одне із двох своїх щорічних засідань під час конвенції АДН. На цьому засіданні головувала президент ААУ, професор слов'янських літератур в Ратґарському університеті Мирослава Знаєнко. До складу кожного часового блоку секційних засідань конвенції було включено принаймні одну секцію з україністики. Тоді ж, у квітні, я взяв участь у роботі пошукового комітету Американської ради вчених товариств (АРВТ), яка підтримує нову програму стипендій для вчених-гуманітаріїв в Україні, Білорусі та Росії. (Фонди для цієї нової програми надає Фундація Карнеґі, яку тепер очолює професор Вартан Ґреґорян). Протягом всьогого періоду з часу створення цієї програми велику підтримку для українських досліджень в її рамцях виявляє координатор програми у АРВТ Анджей Тимовський. У травні ми ухвалили непросте рішення про нових стипендіятів програми і запланували провести восени засідання у Мінську за участю колишніх і теперішніх стипендіятів.
У середині травня я відвідав одну із наших українських «столиць» півночі Едмонтон для участи в захисті дисертації у відділі історії Альбертського університету. Андрій Заярнюк, аспірант професора Івана-Павла Химки, захищав блискуче і монументальне дослідження реґіонів Самбора і Старого Самбора у ХІХ столітті. Вранці того дня я представив результати свого нового дослідження про гетьмана Скоропадського і мав дуже корисну дискусію за обідом із більшим складом Канадського інституту українських студій (КІУС), у тім і з президентом Канадської асоціації славістів Наталею Пилип'юк. Якраз перед моїм приїздом до Едмонтона видавництво КІУСу оголосило про вихід збірки есеїв під колективною редакцією Андреаса Капелера, Зенона Когута, Франка Сисина і моєю, під назвою «Культура, нація та індентичність. Українсько-російські відносини, 1700-1945» (Торонто). Цей том, який фінансували Національний фонд для гуманітарних наук (США), Фундація Александра фон Гумбольдта і ряд інших щедрих жертводавців, став результатом трьох наукових конференцій у Кельні Німеччина, та у Нью-Йорку.
При кінці травня я поїхав у тритижневу подорож до Польщі, України та Росії. До Польщі я приїхав після дванадцятирічної відсутности напередодні референдуму про вступ до Європейського Союзу. У Варшаві я зустрічався із своїми польськими колеґами професором Степаном Козаком, віце-президентом МАУ і завідувачем катедри української літератури у Варшавському університеті, професором Яном Маліцьким, директором Центру східноєвропейських студій в університеті, та Олею (Олександрою)Гнатюк, професором української літератури у Варшавському університеті. Я виступив перед близько тридцятьма викладачами і студентами. Професор Козак повідомив, що в університеті на даний момент навчається на українознавчих дисциплінах понад 190 студентів! На моєму виступі також був присутній перший віце-президент МАУ в Україні Ярослав Грицак, директор Інституту історичних досліджень у Національному університеті ім. Івана Франка, який приїхав на тиждень зі Львова. Ще скоріше ми з Олею та Ярославом побували на заповненій публікою презентації польського перекладу романа Юрія Андруховича «Перверзії» у Центрі модерного мистецтва. Я мав нагоду порозмовляти із цим відомим письменником за пивом після презентації та інтерв'ю. Пізніше того ж тижня я побував на презентації в Інституті Стефана Баторія важливої нової книжки Олі Гнатюк «Pozegnanie z imperium» («Прощання з імперією»). Серед дискутантів були Микола Рябчук, коментатор на теми культури та політики із Києва, Ярослав Грицак та професор Єжи Аксер, директор Центру вивчення класичної традиції у Польщі та Центрально-Східній Європі при Варшавському університеті.
Професор Аксер – це легендарна особа у проведенні реформи вищої освіти та гуманітарних наук, яка активно підтримує МАУ, як і загалом дослідження і дослідників в галузі українознавства.
Там же, у Варшаві, я зустрічався із заступником директора та генеральним директором Польського національного архіву, президентом Національної бібліотеки та ряду інших культурних установ. Високий рівень зацікавлення і поінформованости в українських справах був для мене не лише повчальним, але й заохочував до праці. Оскільки одна з цілей управи МАУ є пошуки нових шляхів інтернаціоналізації МАУ, ми почали обговорювати у Польщі питання про спонсорований МАУ у спілці із Польською асоціацією українознавців симпозіум, який би вперше проводився поза межами України.
Із Варшави я поїхав до Львова на конференцію про колективну пам'ять та Другу світову війну у Центральній та Східній Європі, спонсоровану Україною та Німеччиною, на якій до мене знову приєднався Ярослав Грицак, один із господарів конференції, а також Андрій Заярнюк, Іван-Павло Химка, професор Роман Сербин, з Квебекського університету в Монреалі, Сергій Єкельчик, з університету Вікторії, провінція Британська Колумбія (Канада) та інші канадські колеґи. Конференція відбувалася у Львівському університеті, і її учасники протягом трьох днів порівнювали події в Україні, Польщі, Словаччині та Хорватії. Я також відвідав Центральний державний історичний архів Львова (ЦДІАЛ), щоб ознайомитися із його колекцією. Зі Львова я поїхав до Києва, де нарешті було прийняте рішення проводити конґрес саме в Донецьку. Там серед інших я зустрічався із Миколою Жулинським, в Інституті літератури (Олександром Петровським) доктором Станіславом Кульчиським, заступником директора Інституту історії, та доктором Георгієм Касьяновим, директором Центру сучасної історії в Інституті історії (де я прочитав лекцію про пострадянську історіографію) і нарешті вперше зустрічався із новим президентом Національної асоціації україністів (Україна) доктором Ганною Скрипник, директором Інституту фольклору та етнографії, яку нещодавно, разом з Тамарою Гундоровою, обрали членом Академії Наук. Як завжди, я бачився із своїм приятелем і колеґою Геннадієм Боряком, який полагодив мені подорож до Чернігова. Компанія «Першоджерела на мікрофільмах» підписала з Центральним державним архівом громадських організацій договір на підбір документів про голодомор і вже найближчим часом почне фільмування. Це буде найбільша колекція, присвячення трагічним подіям 1932-1933 рр., що існує де-небудь поза межами України.
У центрі уваги моєї подорожі до Москви була велика міжнародна конференція про викладання порівняльної історії імперій, яку спонсорувала Російська Академія Наук, Інститут відкритого суспільства та Центральноєвропейський університет (ЦЄУ), і яку організував д-р Алєксєй Міллер, історик українсько-російських стосунків та фахівець з історії Австро-Угорщини та Східної Європи у ЦЄУ. Крім мене у конференції взяли участь інші члени управи МАУ: Ярослав Грицак та директор Інституту Східної Європи у Віденському університеті, професор Андреас Каппелер. Мене з докторами Грицаком та Ґорізонтовим запросив директор Інституту всесвітньої історії Російської Академії Наук академік Алєксандр Чубарян обговорити способи поширення українознавства у Москві. Доктор Чубарян є членом українсько-російської історичної комісії, яку було створено минулого року. Він пообіцяв надати підтримку організації діяльної російської національної асоціяції українознавців. Така російська асоціяція життєво важлива для дальшого розвитку українознавства і сприяння більше поінформованим дискусіям у самій Росії про історію України та українсько-російські стосунки.
У липні після того, як вдруге за останніх десять років Комітет Пуліцерівських Премій вирішив розглянути питання про присудження премії за 1932-ий рік Волтеру Дуранті, зі мною сконтактувалася газета «Нью-Йорк Таймз». Редколеґія газети попросила мене дати оцінку репортерським писанням Дуранті із Москви за 1931 рік (за яку він отримав премію в 1932 р.), щоб допомогти їй розглянути питання і сформулювати рекоментації для Пуліцерівського комітету. Написавши аналіз із висновком про те, що журналістські писання Дуранті вводили в оману читачів газети і завдавали шкоди народам Радянського Союзу, я відіслав його редакторам. Згодом мені стало відомо, що видавець і кілька редакторів газети мали довгу нараду, на якій вирішили рекомендувати Комітету Пуліцерівських премій не анульовувати премії Дуранті з огляду на прецедент, який це могло б створити, а також враховуючи, що Дуранті вже багато років тому помер і відтак не може себе обороняти, як і тому, що це, мовляв, нагадувало б сталінську практику, коли людей просто вилучали із історії! У жовтні зі мною сконтактувався репортер газети «Нью-Йорк Сан», якому «під столом» передали копію мого аналізу, і який хотів поговорити про це зі мною. На його запитання про те, чи слід, на мою думку, анулювати премію Дуранті, я дав ствердну відповідь. Уже на наступний день моя відповідь подавалася на першій сторінці газети. До кінця дня до мене задзвонили із газет «Вашинґтон Пост», «Лос Анджелес Таймз» та тієї ж «Нью-Йорк Таймз» і так на наступних кілька тижнів я автоматично став знаменитістю для преси.
Як, можливо, багатьом з вас вже відомо, у листопаді Комітет Пуліцерівських Премій вирішив не анульовувати премії, наводячи серед інших і низку арґументів, які подавалися у рекомендаційному листі «Нью-Йорк Таймз». Проте комітет попросив в української громади пробачення за те, що Дуранті заперечував факт голоду у 1933 р. і визнав, що його журналістика була не на найвищому рівні (!).
25 вересня декан Школи міжнародних та громадських справ у Колумбійському університеті професор Лаіза Андерсон нагородила Його Екселенцію Анатолія Зленка відзнакою «Визначний політичний діяч», яку присуджує школа. У відповідь міністр закордонних справ (і колишній посол) Зленко подарував Колумбії примірник своїх мемуарів, які зараз перекладаються англійською мовою. Міністр Зленко, якого незадовго до нагородження заступив на посаді колишній посол України до Сполучених Штатів Ґрищенко, часто бував у Колумбії під час служби на посаді посла України до Об'єднаних Націй у Нью-Йорку.
Мій звіт про справу Дуранті виявився доброю підготовкою до нашої одноденної Міжнародної конференції «Штучно створений Великий Голодомор в Україні в 1932-1933 рр.», яка була частиною ширшої нью-йоркської і міжнародної програми пам'яті з нагоди 70-х роковин голодмору. Десятого листопада Програма українських студій Колумбійського університету у спілці із Науковим Товариством імені Шевченка, Українською Вільною Академією Наук, Місією України при ООН та Українським Конґресовим Комітетом Америки провели конференцію за участю доповідачів з України, Великої Британії та Сполучених Штатів, які поділилися результатами нових досліджень і перспективами на майбутнє. Пізніше того ж дня Об'єднані Нації відкрили виставку про голодомор у середмісті Нью-Йорка, і відвідувачі нашої конференції зійшлися і на неї.
Тиждень по тому у Торонто, (Канада), зібралася на свою щорічну конвенцію Американська асоціяція сприяння славістичним дослідженням, де ми зустрілися із своїми канадсько-українськими колеґами-вченими, а також із численним представниками громади (і де я дав ще кілька інтерв'ю у справі Дуранті).
Моя перша подорож за кордон у новому 2004 році була до Німеччини, ще однієї країни із діяльною громадою україністів. У новому німецько-польському університеті Вядріна, що у Франкфурті-на-Одері, я дав семінар на тему «Чому мене навчила історія України», а також мав зустріч із президентом університету Ґезіне Шван, фахівцем із польської політики, яка активно цікавиться справами Східної Європи, в тім і України. В додаток до кількох студентів з України, які вже тепер навчаються на різних програмах, університет прагне далі розширювати їхні можливості. Потім я розповів про власні дослідження історії України в Університеті ім. Гумболдта у Берліні, звідти я поїхав до одного з найстаріших і найпрестижніших німецьких університетів – Тюбінґенського університету, де мене приймав провідний німецький знавець історії Росії та Східної Німеччини Дітрих Бейрау.
Після дуже плідної подорожі до Варшави попереднього року і вслід за нашою конференцією про голодомор ми почали планувати конференцію про польсько-українські стосунки, яку було скликано 26-27 березня за участі цілої низки партнерів і Нью-Йорка, Києва та Варшави. На конференції було розглянуто історичні суперечності і сучасні проблеми відносин між державами, суспільствами і особливо між неурядовими організаціями. Наступного тижня я з професором Франком Сисиним представив в Інституті ім. Кенана при Центрі Вудро Вільсона, що у Вашинґтоні, нашу книжку «Культура, нація та ідентичність». (Це було зроблено і 1 травня на засіданні Наукового Товариства ім. Шевченка перед нью-йоркською громадою). Ще через два тижні, 15-17 квітня, Колумбія знову приймала учасників щорічної конвенції Асоціації для дослідження національностей із її численними секціями на українську проблематику.
Як і належить вказати в цьому звіті, мої подорожі були багатими на контакти і плани. Я з нетерпінням чекаю майбутніх зустрічей із ще більшим числом членів МАУ у нових країнах, але, що ще важливіше, я з нетерпінням чекаю ваших ідей про можливі нововведення у МАУ. Тимчасом бажаю усім доброго відпочинку та багато творчих думок і продуктивних моментів протягом решти літа.
Щиро Ваш
Марк фон Гаґен